Коли підходить час щомісячних виплат, мільйони літніх українців сідають за стіл із блокнотом і ручкою, аби розписати кожну копійку на комунальні послуги, ліки та найпростіші харчі. Водночас у тій самій системі щомісяця нараховуються кошти, співмірні з вартістю добротного автомобіля, який звичайна людина навряд чи зможе придбати за все життя.

Офіційні зведення Пенсійного фонду створюють ілюзію стабільності, однак за усередненими показниками ховається драматичне розшарування суспільства. Станом на середину 2026 року в Україні нараховувалося приблизно 10 мільйонів пенсіонерів, і понад 4,4 мільйона з них змушені виживати на суму, що не перевищує 5 тисяч гривень на місяць.

Для величезної кількості наших співгромадян реальні виплати взагалі коливаються в межах скромних 3–4 тисяч гривень. В умовах невпинного подорожчання найнеобхідніших товарів такі гроші ставлять людей на межу банального побутового виживання, де про гідний відпочинок на схилі літ навіть не йдеться.

Парадокс полягає в тому, що коли чиновники бадьоро звітують про підвищення «середньої пенсії», дійсність більшості громадян залишається абсолютно незмінною. Якщо дев’ятеро людей отримують по 5 тисяч гривень, а десятий громадянин — 100 тисяч, то математично середня сума для цієї десятки складе пристойні 14,5 тисячі гривень, хоча ніхто з дев'яти таких грошей ніколи в руках не тримав.

Окрема каста із шестизначними виплатами

Повна протилежність загальній нужді відкривається у виплатах представникам судової влади, які пішли на заслужений відпочинок. Юридичною мовою їхні виплати називаються не пенсією, а щомісячним довічним грошовим утриманням, і його середня величина навесні 2026 року вже впевнено перетнула позначку в 114 тисяч гривень.

Виходить, що одна щомісячна виплата пересічного судді у відставці дорівнює утриманню понад двох десятків звичайних українських трудівників. Проте навіть ця шестизначна сума є далеко не рекордною, адже судовий реєстр та відкриті декларації демонструють значно масштабніші масштаби державного забезпечення.

Зокрема, стало відомо, що колишня очільниця Конституційного Суду України Наталія Шаптала отримувала довічне грошове утримання на рівні близько 390 тисяч гривень щомісяця. Також відомо про щонайменше два десятки колишніх служителів Феміди, чиє щомісячне державне утримання стабільно перевищує позначку в 300 тисяч гривень.

Для розуміння прірви варто звернутися до простої арифметики: людині з щомісячною допомогою у 3500 гривень довелося б жити та збирати свої виплати понад дев'ять років без жодних витрат, аби накопичити те, що один відставний суддя вищої інстанції кладе на свій рахунок лише за один місяць.

Секрет юридичної формули: чому закони діють по-різному

Така колосальна неспівмірність виникла зовсім не тому, що комусь просто пощастило більше з нарахуванням трудового стажу. Для суддівського корпусу держава свого часу створила абсолютно унікальну правову конструкцію, що повністю відв'язана від загального пенсійного фонду та стандартних страхових правил.

• Базовий розмір щомісячного довічного утримання судді за законом становить 50% від поточної винагороди чинного судді на аналогічній посаді.

• За кожен повний додатковий рік роботи понад обов'язковий двадцятирічний стаж виплата гарантовано зростає ще на 2%.

• При будь-якому підвищенні заробітної плати працюючим суддям виплати відставникам автоматично і обов'язково перераховуються в бік збільшення.

Саме регулярний перерахунок створює нездоланну дистанцію між суддями та звичайними людьми, які все життя чесно відпрацювали на підприємствах, у лікарнях чи школах. Більшість українців після 30–40 років сумлінної праці опиняються з мізерною виплатою, оскільки вирішальну роль відіграє рівень колишньої зарплати, з якої сплачувалися внески, а вона у радянські та пострадянські часи здебільшого була невисокою.

Якщо Пенсійний фонд намагається зменшити апетити або відмовляє у підвищенні виплат колишнім вершителям правосуддя, у гру вступають судові позови. Конституційний Суд України свого часу чітко зафіксував правову позицію, згідно з якою довічне утримання обов'язково має відповідати актуальній винагороді діючого працівника судової гілки влади.

Держава офіційно пояснює таку щедрість необхідністю захистити незалежність судової системи та гарантувати її недоторканність перед можливими зовнішніми впливами чи спокусами. Проте коли одна частина суспільства змушена обирати між буханцем хліба та пачкою життєво необхідних таблеток, розповіді про особливий статус і високі матерії сприймаються дедалі важче.